Приховані голоси дітей у навчально-виховних закладах.
В Україні інтернатні заклади, що мали б стати безпечними прихистками для дітей, позбавлених батьківського піклування, перетворилися на місця, де насильство й знущання стають буденністю. Кожен випадок жорстокого поводження -- не просто статистика, а крик про допомогу, що лунає за зачиненими дверима.
У 2020 році суспільство було шоковане новинами про акти насильства в одеському Центрі соціально-психологічної реабілітації "Світанок". Після цього, у серпні 2024 року, стало відомо про ще одну, набагато більш вражаючу ситуацію, пов'язану з жорстоким поводженням з дітьми в одному з таких закладів на Львівщині. Поліція вже відкрила кримінальне провадження, і слідство триває. Однак випадки насильства та нехтування проблемами дітей у закритих установах, таких як інтернати, вказують на серйозну кризу системи, яка повинна забезпечувати захист дітей і піклуватися про їхні інтереси.
Глобальні дослідження вже тривалий час підтверджують, що догляд за дітьми та їх навчання в установах з цілодобовим перебуванням завдає шкоди малечі, негативно позначаючись на їхньому фізичному, когнітивному та емоційному розвитку. Це також ускладнює формування прив'язаності та побудову стосунків у майбутньому.
Щоб підкреслити важливість проблеми та висвітлити реальний досвід дітей, які виховуються в інтернатах, неурядові організації, що роками працюють над реформуванням системи захисту та опіки, розпочинають нові ініціативи.
У нещодавньому звіті, представленому членами Української мережі за права дитини (УМПД) під назвою "За зачиненими дверима: мрії дітей в інтернатних закладах", дослідники провели опитування понад 500 дітей та молоді у більш ніж 20 інтернатах по всій Україні. Основний висновок полягає в тому, що в закладах інституційного догляду рішення щодо дітей найчастіше приймають дорослі, а голоси самих дітей, їхні думки, мрії та реальні потреби залишаються поза увагою. Діти часто не мають можливості висловити свої скарги щодо поганих умов або порушення своїх прав. Досліджень, які б звертали увагу на думки самих дітей, вкрай мало.
Дев'ять справжніх історій вихованців інституційних закладів, представлених у проєкті "Заглушені голоси" організації "СОС Дитячі Містечка Україна", являють собою відверті свідчення молодих людей, чиє дитинство формувалося під впливом сучасної системи догляду. Ці розповіді можуть вразити. Без будь-яких прикрас вони діляться тим, про що зазвичай не прийнято говорити – про те, що викликає бажання закрити вуха і відвернути погляд. Історії про те, як старші вихованці інтернатів знущаються над молодшими, як персонал спілкується з дітьми грубо та зневажливо, і як вихователі карають дітей. Вони відтворюють події, які відбувалися десять років тому, коли герої цих розповідей тільки починали свій шлях.
"Через ініціативи на кшталт "Заглушені голоси" ми прагнемо донести до дорослих, які приймають рішення, та до всіх громадян важливе повідомлення: інтернат не є належним місцем для дитини. Кожна дитина заслуговує на те, щоб рости в люблячій родині," - зазначає радниця з питань адвокації "СОС Дитячі Містечка" Ксенія Надута-Скринник.
Одна з розповідей стосується 21-річного Андрія, який опинився в інтернаті незабаром після свого народження і залишався там протягом наступних 15 років. Він зізнається, що не має спогадів про своє дитинство, адже там було надто мало щасливих моментів. Найзаповітніша його мрія — це ліквідація інтернатів, щоб кожна дитина мала можливість рости в сімейному колі.
"Якщо не підкорюєшся, то карають, позбавляючи їжі. Найчастіше застосовують фізичну силу," -- поділився Андрій.
Дар'я, яка на сьогоднішній день має 34 роки, також розповіла про своє дитинство без батьків. Її мати і батько залишили її одразу після народження через інвалідність, і наступні 19 років вона провела в спеціалізованих закладах, де стала об'єктом цькування з боку інших дітей та вихователів через свої проблеми зі здоров'ям.
"Коли приїжджали спонсори, то мені як дитині з інвалідністю давали більше гостинців. А коли гості їхали, то мене били по руках і казали: "Ти знову жебракуєш?" -- згадує жінка.
З 33-річним Олександром трапилася непроста історія: більшу частину свого життя його визнали недієздатним. До 26 років він був змушений перебувати в різних інституційних закладах, хоча насправді не існувало обґрунтованих причин для обмеження його самостійності.
"Лікарі після мого народження рекомендували батькам залишити мене в пологовому будинку через виявлені патології. Я був свідком того, як у інтернатах дітей карали за допомогою психотропних препаратів, фізично знущалися, зв'язували, ізолювали в окремих кімнатах або прив'язували до ліжка. Крім того, дітям робили уколи, після яких вони спали до 12 годин", -- розповідає чоловік.
Олександр поділився своїми мріями про люблячу родину, освіту та кар'єру в журналістиці, проте інтернат завадив реалізації цих прагнень. Його боротьба за визнання дієздатності тривала кілька років, адже адміністрація інтернату відмовлялася визнати це та видати відповідний документ. У 2019 році, завдяки підтримці юристів і Миколи Кулеби, який на той час обіймав посаду Уповноваженого президента з прав дитини, Олександр здобув перемогу в суді і отримав можливість жити самостійно.
"Я мав можливість познайомитися з родиною, яка стала для мене справжньою опорою та підтримкою. Незважаючи на мій вік, вони прийняли мене як рідного сина, і я відчув безумовну любов, просто за те, хто я є. Моє життя зазнало істотних змін: я працюю на молокозаводі, маю власний дім і насолоджуюсь свободою. Я знайшов своїх біологічних батьків, але наші стосунки так і не стали близькими. Як і багато інших випускників інтернатів, я мрію про те, щоб таких закладів більше не існувало", – ділиться своїми думками Олександр.
Ці та багато інших оповідей доступні для прослуховування в подкасті "Заглушені голоси".
На жаль, обставини в інтернатах залишаються майже незмінними й сьогодні.
"Є кілька причин, які варто підкреслити, -- зазначає Ксенія Надута-Скринник. -- По-перше, це випадки, коли дітей забирають з родини через недбалість у вихованні, насильство та інші подібні обставини. По-друге, батьки можуть вирішити відправити дитину до інтернату, який функціонує як заклад освіти з цілодобовим перебуванням. На жаль, діти з інвалідністю або особливими освітніми потребами, які потребують найвищого рівня індивідуальної уваги, частіше за все стикаються з ризиком втрати сімейного піклування та потрапляння до інтернату."
Причинами обох явищ можуть виступати фінансові труднощі сім'ї та неможливість забезпечити дитині необхідні умови для нормального розвитку — адекватне харчування, комфортні побутові умови, доступ до освіти в школі та медичне обслуговування. Однак у такій складній життєвій ситуації може опинитися кожен, тому головним чинником залишається відсутність підтримуючої системи на рівні громади для таких сімей. На шляху до створення такої системи існує ряд викликів.
Перш за все, розвиток соціальних послуг та підтримка сімей з дітьми не є основними пріоритетами для керівництв громад. Вони не виділяють необхідні кошти на утримання спеціалістів у своїх громадах, не створюють належні умови для надання соціальних послуг і не виявляють інтересу до реальної оцінки потреб населення. Більше того, у багатьох місцях центри соціальних послуг, які відповідно до законодавства повинні функціонувати в кожній громаді, досі не зареєстровані.
Друга проблема – це кадровий склад у сфері соціальних послуг. В Україні, особливо в віддалених регіонах, спостерігається нестача кваліфікованих спеціалістів для забезпечення соціальної допомоги, реабілітаційних послуг та інклюзивного навчання. У комунальних організаціях також відчувається брак психологів. Заробітна плата працівників соціальної сфери є занадто низькою, тоді як вимоги та навантаження, як фізичні, так і емоційні, є надмірними. Це призводить до того, що фахівці покидають свої посади, а молодь не проявляє інтересу до нових вакансій.
Щоб забезпечити підтримку сімей, сприяти їхньому виходу з кризових ситуацій та надавати допомогу дітям, які опинилися під загрозою втрати родинного догляду, передусім необхідні кваліфіковані спеціалісти в сфері соціальної роботи. За даними Координаційного центру, в Україні спостерігається дефіцит таких фахівців, який складає близько 50%.
Третя проблема полягає у відсутності міжвідомчої співпраці серед учасників у громадах, які відповідно до законодавства повинні реагувати на випадки порушення прав дітей та організовувати підтримку для сімей. Наразі найпоширенішим рішенням у випадках виявлення родин, що опинилися в складних життєвих обставинах, є вилучення дітей та їхнє переміщення до інтернатних закладів. При цьому про саму родину часто забувають, не надаючи їй жодної підтримки. Водночас, справжня взаємодія передбачає зовсім інший підхід. Кожен учасник процесу – школа, лікарня, соціальні служби, ювенальна поліція, служба зайнятості, гуртки, шкільний психолог, інклюзивно-ресурсний центр та інші – повинен активно підтримувати сім'ю та дитину, щоб допомогти їм подолати кризу. Основною метою повинна бути підтримка біологічної родини, щоб дитина могла повернутися до неї і отримувати необхідну турботу. Гарантування права дитини на виховання в сімейному середовищі має стати ключовим пріоритетом.
З цього випливає ще одна істотна проблема — нестача фінансування. Розвиток соціальних послуг передбачає не лише зарплату фахівців, таких як соціальні працівники і психологи, але також включає закупівлю необхідного обладнання, забезпечення приміщення та навчання спеціалістів. Крім того, важливою є потреба в супервізії для працівників, які взаємодіють із кризовими сім'ями, адже їм також потрібна підтримка, щоб уникнути вигорання. Проте не всі громади мають достатні фінансові ресурси для реалізації такого комплексу заходів. Запит на соціальні послуги зростає щодня, зокрема через вимушених мігрантів, родини, які втратили все на окупованих територіях, а також сім'ї військових, які повертаються з фронту, страждаючи від психологічних і фізичних травм. Водночас, у деяких громадах система соціального захисту зводиться лише до адміністрування державних соціальних виплат, які, на жаль, не вирішують проблем родин, а лише формують залежність, замість того, щоб заохочувати самостійність і розвиток батьківських навичок.
Існує також проблема в тому, що система та її співробітники прагнуть зберегти свої ресурси. Інтернатні заклади в сферах освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення вже давно сформувалися і продовжують діяти. Багато працівників цих установ не уявляють себе в інших ролях і намагаються захистити існуючу структуру від змін. В результаті вони готові ігнорувати реальний стан справ, який не є вигідним ані для дітей, ані для держави. Це їхня зона комфорту, і в них є особистий інтерес у збереженні цієї системи.
На завершення, варто зазначити, що однією з ключових причин незмінності інтернатної системи протягом багатьох років є ставлення суспільства до цього явища. Українці демонструють високу толерантність до інтернатів і не вважають за проблему, що діти потрапляють у такі заклади та виховуються в них. Згідно з результатами соціологічного дослідження Gradus, проведеного в грудні 2022 року за підтримки "СОС Дитячі Містечка", 76% респондентів визнали необхідність існування таких установ. Водночас 44% учасників опитування не погоджувалися з думкою про те, що інтернати можуть завдавати шкоди дітям, які там перебувають. Більшість респондентів вважають, що необхідні зміни стосуються покращення умов життя: ремонту приміщень та поліпшення якості харчування.
Реформа деінституалізації, ініційована в 2017 році, ставила перед собою амбіційну задачу: трансформувати існуючу систему інституційного догляду та виховання, що не відповідає реальним потребам дітей та їхніх родин, а також забезпечити умови для всебічного виховання і розвитку дітей у сімейному середовищі. Проте, реформа так і не була реалізована.
У 2022 році для перезапуску ініціативи з'явилася політична підтримка та схвалення з боку Європейської комісії. У травні 2023 року було засновано координаційний центр, орієнтований на розвиток сімейного виховання та догляду за дітьми. Протягом наступного року проводилися експертні консультації з представниками державного сектору та неурядових організацій для створення Стратегії, яка гарантує право кожної дитини в Україні на виховання в сімейному середовищі. Проект цієї Стратегії, розрахованої на період 2024-2028 років, був представлений Міністерством соціальної політики в червні 2024 року, однак документ ще не отримав фінального підпису.
За словами представниці організації "СОС Дитячі Містечка", яка була залучена до створення Стратегії, для досягнення змін необхідно врахувати наступні аспекти реформи:
Ну й головне, на думку експертки: громадськість і посадовці мають припинити сприймати інтернати як місце, куди можна просто віддати дитину, й це вирішить проблему.
