Віталій Портников: Люди, які живуть вільно – Блоги | OBOZ.UA
Присудження Нобелівської премії з літератури південнокорейській письменниці Хан Канг дає можливість згадати один із найважливіших її романів - "Людські діяння". Ця книжка, видана вже десять років тому, затвердила за письменницею репутацію "совісті південнокорейської літератури" й зробила її однією з найшанованіших авторок у західному культурному середовищі. Тому що для того, щоб написати такий роман, потрібен був не тільки хист, продемонстрований Хан Канг у багатьох інших книжках, виданих ще до "Людських діянь". Потрібна була ще й мужність.
Хан Канг з'явилася на світ у Кванджу в 1970 році. Коли їй виповнилося майже 10, це місто стало св witnessом одного з найкривавіших повстань в історії Південної Кореї. Ця подія стала відповіддю на фактичну узурпацію влади генералом Чон Ду Хваном, який охарактеризував протести як "комуністичний заколот". Лише після остаточного падіння авторитарних режимів та встановлення демократії художники Південної Кореї змогли знову звернутися до теми Кванджу. Роман Хан Канг, що розповідає про повстання та його жертви, не є першим твором, присвяченим цій темі. Проте, він став першим, який надав цій трагедії епічного звучання, перетворюючи повстання на частину світової літератури. Це розповідь про людей, що не бояться виступити проти диктатури і готові віддати життя за свободу, чимало в чому схожа на події з української історії.
Саме про важливість такого підходу, звісно, й говориться у рішенні Нобелівського комітету, коли премія першої корейської письменниці повʼязується із прозою, що протистоїть історичним травмам.
Проте історична травма являє собою не лише креативний осуд зла, яке знищує тих, хто прагне свободи. Вона також слугує щирою відповіддю на питання: чи може зло виправдати свої вчинки тим, що захищає країну від ще гіршого зла?
Чон Ду Хван, як й інші генерали Південної Кореї, які тримали владу протягом багатьох років, не приховував правду від своїх співвітчизників. Навпроти Південного кордону дійсно існував режим Північної Кореї, очолюваний лідерами, які ніколи не маскували своїх агресивних намірів. Їхні війська вторглися на південь практично відразу після закінчення Другої світової війни, захопивши більшу частину Корейського півострова. Навіть після поразки у Корейській війні Кім Ір Сен продовжував мріяти про "возз'єднання Батьківщини", що означало його власне правління в Сеулі. При цьому режим Пхеньяна, один з найсуворіших і найнепорадніших навіть серед соціалістичних країн, не соромився підтримувати демократичні рухи в Південній Кореї. Це дозволяло диктаторам стверджувати, що вони успішно борються з комунізмом і лякати населення тим, що ослаблення їхньої влади призведе до перемоги Кімів. Жорстоке придушення повстання у Кванджу, звичайно, чудово вписувалося в цю наративу.
Отже, диктатура зазнала краху. Південна Корея вже довгі роки функціонує як демократична нація, що характеризується активною політичною боротьбою та конкуренцією. Чи відбулося за рахунок цього зниження її здатності протистояти агресії з Півночі? Навпаки, демократія, що успішно розвивається і стикається з загрозою жорстокого тоталітарного режиму, зовсім не є тим же, що й протистояння між диктаторами. Саме це протистояння сьогодні є ключовим для багатьох у світі, коли мова йде про конфлікт між Україною та Росією. Це не просто сутичка двох держав, а справжня боротьба за свободу проти несвободи.
Втім, війна часто веде до зниження рівня свободи та руйнації суспільних інститутів, збільшуючи вплив влади та військових, а також сприяючи розповсюдженню авторитарних настроїв. Тому наша мета полягає не лише в тому, щоб вистояти, але й уникнути перетворення на Південну Корею часів генерала Чон Ду Хвана, де будь-які прояви некомпетентності, свавілля та абсурду виправдовуватимуться необхідністю боротися з російською агресією. І, звісно, маленька деспотія не зможе перемогти вічну силу великої.
Перемогу здобувають лише ті, хто є вільними.
