Як же так! Російський режисер створив еротичну драму, яка розповідає про стосунки української біженки та чоловіка з Росії.
Не просто зняв, а зовсім скоро вона буде продемонстрована на фестивалі "Темні ночі" в Таллінні.
Ще на початку масштабного вторгнення Антоніна почула розмови про те, що у деяких продюсерів наших серіалів виникла концепція фільму про любов між українкою та росіянином за межами країни. Нібито, вони зустрілися, зацікавилися одне одним, і їхня історія перетворилася на романтичні, заборонені почуття. Здається, хтось знову переглянув "Нічного портьє".
Проте, на щастя, знайшлася людина, яка мала розуміння і залишки співчуття, і переконала не чинити таку безглуздість.
А ось для російського режисера Бориса Гуца такої людини не знайшлося. Тому зустрічайте - стрічка "Deaf Lovers" ("Глухі коханці"). Про цю ідею, як з'ясувалося, режисер торочив ще на початку повномасштабного вторгнення. І нині хвалиться, що 17 листопада її покажуть в основній програмі "Темних ночей".
Борис наводить цитати з, як він стверджує, першої європейської рецензії: "Це найвидатніший фільм про війну та любов за останній час". Вражаюче! Надзвичайно сміливе твердження. Повний текст рецензії доступний на сторінці фільму на сайті фестивалю. Автором цього відгуку є куратор програми того ж фестивалю, Міхкель Мьольман.
Ось інша цитата автора: "Ідея сценарію як основи для розвитку сюжету є чудовою і ставить під сумнів стереотипи, що домінують у багатьох фільмах, про те, що кохання здатне подолати всі перешкоди. Але чи дійсно воно може перемогти, якщо відсутній слух, і неможливо обговорювати війну? Автор розширює цю думку, через образи головних героїв доходячи до важливого висновку: не можна залишатися глухим і безмовним щодо війни. Пройде ще одне покоління, і пам'ять про соціальні катастрофи згасне, дозволяючи любові зайняти центральне місце."
От клята соціальна пам'ять!
Синопсис фільму наступний: "Українка Соня і росіянин Даня зустрічаються в Стамбулі. У них спільні проблеми: потрібно знайти гроші на їжу, квартиру, роботу. У них однакове бажання веселитися, танцювати, пити і займатися сексом. Але головне питання полягає в тому, як впоратися з минулим".
Але це все взагалі квіточки, бо справжній трешак - у трейлері. І це ми ще про сам фільм не говоримо.
Усе починається з історії про Бучу, адже як можна без неї обійтися? Головна героїня сидить на підлозі, вражена, слухаючи розмову когось на телефоні (українською мовою):
"Вчора ми зайли в Бучу. Трупи скрізь. На кожному, бл*дь, розі. Чоловіки, жінки. Зв'язані, розстріляні. Вони просто їх вбили. Я не знаю навіщо. Знаєш який там запах? Смаженого м'яса і бруду. Не знаю. Війна - це бруд. Чорне все. Облич немає".
Це третина трейлеру. Далі нам показують пару цих ось Соні та Дані. Вони лежать на ліжку, гуляють, веселяться. Щоправда, в одній зі сцен він зривається з ліжка і ваалює їй по обличчу. Далі йде пристрасть і страждання. Даня, переживаючи якісь страшні рефлексії, кричить у подушку. І загалом нам демонструють історію, в якій закохані люди опинилися перед неймовірно болючою ситуацією, яка заважає їхній любові розквітнути.
Зрештою, в самому кінці бачимо Даню, який б'ється в істериках, плаче і кричить: "Сука, как вы меня за*бали все уже. Со своей войной, бл*дь! Со своими яйцами, предателями. От*ебитесь! Идите вы на*хуй? бл*ядь, сука! Я жить хочу!".
От жалко пацана.
В коментарях до допису Бориса Гуца вже є українці, які доволі передбачувано почали йому натякати, що він - люидна не надо приємна.
Якщо вже критикуєш, то пропонуй альтернативи. Саме тому пану Борису було надано кілька свіжих ідей для нових фільмів.
Більш того, у коментарях можна зустріти чимало білорусів, які почали згадувати про його попередній фільм "Minsk". Ця стрічка розповідає про протести в Білорусі й була випущена всього через півроку після подій. Тут знову хочеться навести слова Митця стосовно швидкості. Тоді режисер зазнав хвилі критики. Білоруси звинувачували його в тому, що він не зрозумів суть протестів, все спотворив і зобразив протестувальників як абсолютно позбавлених адекватних цілей. Ніби це лише агресивні футбольні фанати або молодики, які прагнуть лише битися з ОМОНом.
Я переглянула фільм і, в загальному, поділяю думки інших глядачів. Враження в мене аналогічні. Ось один з численних коментарів про цей скандал. Проте це не завадило Борису взяти участь у різних кінофестивалях і здобути там визнання.
На коментарі режисер відповідає агресивно. І взагалі, виявляється, фільми не про Білорусь та Україну, а про нього самого.
Отже, вся ця ситуація неприємна, але не викликає подиву. Тут немає нічого несподіваного, оскільки росіяни з самого початку намагалися так чи інакше зв'язати себе з українською тематикою. А сам Борис, як видно, має схильність до того, щоб підключатися до тем, які його не стосуються. Чутки ж кажуть, що спочатку цей проект "Minsk" планувався як розповідь про протести в Росії на підтримку Навального. Це сталося тоді, коли його арештували після виходу резонансного розслідування про палац Путіна. Але, з якихось причин, автор вирішив змінити концепцію на "білоруський" лад.
Але це ще не все, друзі. Є такий російський режисер Іван Твердовський. Серйозний режисер, хороший. Лавреат і учасник різноманітних престижних подій. В Україні колись він мав доволі теплі прийоми. Наприклад у 2014 отримав нагороду на фестивалі "Молодість" за свій фільм "Клас корекції". У ньому йшлося про спецклас із підлітками з інвалідністю, куди приходить новенька - дівчина на колісному кріслі. Особливості інших дітей були помітні не одразу, але проявлялися впродовж стрічки: жорстокість та відсутність натяку на емпатію. І це була доволі точна картинка російського суспільства.
Проте, ось що ми спостерігаємо на його телеграм-каналі в даний момент: Іван разом зі своєю командою перебуває в окупованому Маріуполі і стверджує, що займається зйомками фільму. Це відбувається за підтримки президентського фонду, створеного у 2021 році, який активно фінансує пропагандистські проекти. До речі, одним з активних одержувачів грантів є наш колишній співвітчизник, а нині російський громадянин Юрій Бардаш. Пам-пам!
Після того, як на нього обрушилася хвиля критики, Іван вирішив дати відповідь ось так:
Існує також і явище, відоме як жабогадюкінг. Твердовський зазначає, що після його оголошення про проведення зйомок рекламна агенція вирішила припинити з ним співпрацю. Проте Іван стверджує, що вони насправді є лише лицемірними особами.
На загал, хочу зазначити, що ця ситуація не закінчиться ще довгий час. І в нашій індустрії кіно також існують подібні виклики. Багато творчих колективів ще з літа 2022 року почали працювати над ігровими фільмами, присвяченими повномасштабному вторгненню, зокрема - подіям у Бучі. Один з таких фільмів нещодавно вийшов на екрани, і, як ми й припускали, має всі шанси на успішні касові збори. Хоча автори наголошували, що їхня мета - звернутися в першу чергу до іноземної аудиторії, результати виявилися досить передбачуваними.
У нас є трилер на тему окупації під назвою "Донька". Це дебютна робота режисера Єгора Олесова, яка розповідає про те, як російські військові вриваються в дім родини, створюючи напружену атмосферу. Хто з героїв виживе? Фільм був представлений на Тижні кінокритики, що стало досить несподіваним вибором для такої високоякісної стрічки. Глядачі в залі висловили свої враження, які виявилися вельми контрастними, і не забарилися поділитися ними з авторами.
Є також фільм "Медовий місяць", що, незважаючи на здобуття гран-прі фестивалю "Молодість", у приватних бесідах отримував переважно негативні відгуки. Багато критиків відзначали недостатню глибину сюжету, невиразних персонажів та загалом досить стереотипний підхід, що значно спростило розкриття такої складної теми.
Це вкотре підкреслює, що не слід поспішати з екранізацією ігрових фільмів на глобальні теми. Причина не лише в ризику повторної травматизації, а й у тому, що події потребують часу для осмислення. Серіали на телебаченні можуть бути зняті швидко, але кіно, яке прагне до глибини, вимагає зовсім іншого підходу.
Хоча, як видно, ті, хто має намір щось змінити з амбіціями, наразі утримуються від висловлювань і розмірковують.
І одразу у відповідь на те, що ми ж маємо щось протиставляти цій всій російській пропаганді та індивідуальним спробам "лібералів" бути в актуальній повістці. Практика двох останніх років показує, що по-справжньому боротися із цим явищем може саме документалістика. Про що було сказано сотні разів. Вона у нас на досить високому рівні і саме ці стрічки вже дуже добре себе показали на важливих подіях. Це "Порцелянова війна", "Мирні люди", "20 днів у Маріуполі", Пісні землі, що повільно горить" тощо.
Гравецькі роботи на даний момент не можуть похвалитися такими ж досягненнями.
