Виклик трьох тіл: як Вселенський патріарх може підтримати розкол в українському православ'ї
Катерина Щоткіна — визнаний експерт, журналіст і письменник, авторка книг "Хроніки Томосу" та "Любомир Гузар. Хочу бути людиною".
Делегація Вселенського патріарха приїхала до України відразу після прийняття закону про заборону УПЦ МП. Ніби чекали пострілу зі стартового пістолета. У світлі цього візиту термін у дев'ять місяців, що його дали УПЦ МП на приведення свого статусу у відповідність із новим законом, тобто на очевидний розрив із РПЦ, наповнився сенсом і став приводом для мемів. Подивимося, мовляв, що народиться в результаті цієї зустрічі. Мається на увазі, звичайно, зустріч із керівництвом Київської митрополії УПЦ МП. Хоча список тих, із ким зустрічаються посланці патріарха Варфоломія, надзвичайно довгий.
Цей факт -- численні зустрічі та значна тривалість візиту -- викликає підозри (або сподівання) у спостерігачів.
Першим місцем, куди завітали гості, стала Київська митрополія. Там утрималися від коментарів і не надали жодної офіційної інформації про зустріч. На думку спостерігачів, якби делегації вдалося досягти угоди з митрополитом Київським Онуфрієм щодо конкретного плану дій, їм не довелося б затримуватися в Україні. Вони б поверталися на Фанар і готувалися до наступного етапу. Натомість делегація вирішила відвідати всіх можливих: від греко-католиків до президента України.
Це було інтерпретовано як "провал місії". Однак оцінка "провалу" чи потенційного успіху значною мірою залежить від емоцій, а не від об'єктивних фактів: кожен вважає дійсним те, що йому більш до вподоби. Прибуття делегації Фанару в Україну вже можна розглядати як певний успіх. Про цей візит говорили щонайменше з початку літа, називали різні дати, але вони постійно змінювалися, створюючи враження, що цей візит не бажаний нікому, крім самих учасників делегації.
Прийняття закону про заборону Української Православної Церкви Московського Патріархату дещо змінило розстановку сил. Тепер підтримки потребують щонайменше два учасники — УПЦ МП та українська влада.
Не можна не відзначити останню, адже вона жодного разу не висловлювала протесту проти участі Фанару в українських церковних питаннях. Навпаки, роль Вселенського патріарха є вкрай бажаною. Особливо зараз, після прийняття закону про заборону УПЦ МП, коли західні медіа знову зазвучали про "переслідування церкви". А Папа Римський Франциск заявив, що "не можна забороняти жодні релігійні організації", фактично підтримавши РПЦ в Україні.
Влада опинилася в складній ситуації. Їй необхідно втілити в життя обіцяну "духовну незалежність" і продемонструвати громадськості ліквідацію "Московської церкви", хоча б на рівні декларації. У той же час потрібно уникнути фактичного закриття конкретних релігійних організацій, що може викликати негативну реакцію на Заході.
Найкращий вихід -- зробити так, щоб УПЦ МП сама "відповзла" від Московського патріархату на відстань, помітну оку телеглядача. У будь-якому напрямку, у будь-якому канонічному статусі, у будь-якій формі. У напрямку до Вселенського патріарха, наприклад.
Довгий час велися перемовини з Фанаром стосовно цього питання. Проте в Україні, зокрема з боку УПЦ МП та ПЦУ, чинився значний опір. Однак прийняття закону про заборону УПЦ МП змусило Київську митрополію змінити свою позицію, що врешті-решт дозволило організувати зустріч між керівництвом УПЦ МП та делегацією Вселенського патріарха.
Ще кілька місяців тому така зустріч здавалася неймовірною. В УПЦ МП накопичилося чимало претензій до патріарха Варфоломія (у УПЦ МП зазвичай є численні претензії до всіх, крім себе самої, -- це її характерна риса). Основні з них, звісно ж, стосувалися надання Томосу для ПЦУ та відновлення спілкування з "розкольниками".
Складнощі діалогу обумовлені також тим, що УПЦ МП виявилася відокремленою від спілкування з Вселенським патріархом після надання Томосу про автокефалію ПЦУ, фактично опинившись у розколі. Рішення про розкол було прийнято в Москві і рішуче підтримано в Київській митрополії. Патріарху Варфоломію тоді висловили багато образ, зокрема й ті представники УПЦ МП, які нині виявляють гостинність делегатам з Константинополя.
Їх можна зрозуміти. Вселенський патріарх нині -- їхня головна надія утриматися на плаву. Не має значення, буде це формат українського екзархату "для тих, хто не хоче в ПЦУ" чи формат "діалогу між УПЦ МП і Вселенським патріархом". Принципово важливі лише дві речі: зберегти свою структуру (тобто заморозити переходи парафій з УПЦ МП у ПЦУ) і в принципі виключити з цього рівняння ПЦУ.
Проте в контексті останніх законодавчих змін, УПЦ МП стає дедалі складніше зберегти свою структуру в чинному канонічному статусі. Розрив з Москвою є невідворотним, причому цей крок має бути гучним і чітким. Але в такому випадку УПЦ МП ризикує потрапити в канонічну пастку – опинитися в розколі. Тому самому розколі, яким її священнослужителі протягом тридцяти років залякували українців, звинувачуючи "філаретівців" і продовжуючи це робити й нині.
Московський патріархат неодноразово давав зрозуміти митрополиту Онуфрію, що в разі розриву з Москвою УПЦ МП зіткнеться з проблемами визнання з боку світових православних центрів, не меншими, ніж у ПЦУ. Хоча для УПЦ МП це буде складніше, у Москві не пошкодують ні часу, ні зусиль, ні ресурсів для досягнення своєї мети. Тому канонічні гарантії від Вселенського патріарха є вкрай важливими для керівництва УПЦ МП. УПЦ МП не може залишитись у канонічній невизначеності — статус має бути підготовлений до моменту, коли (і якщо) вона оголосить про свій розрив із Москвою.
Такий статус може стати запорукою для тих, хто не бажає зв'язків ані з Москвою, ані з ПЦУ. Тимчасовий екзархат був би навіть вигіднішим для УПЦ МП, оскільки майбутнє наразі непередбачуване, і краще мати можливість для відступу.
Саме цей шлях є головним предметом роздумів керівництва УПЦ МП. Найкращий спосіб зберегти можливість відступу, на їхню думку, — не поспішати з наступом. Тому статус екзархату для УПЦ МП обговорюється і широко висвітлюється, але самі старці-єпископи не квапляться промовляти це слово вголос. Для них було б достатньо просто вести переговори. Саме "переговори" є оптимальним статусом для УПЦ МП, і не так вже й важливо, про що вони йдуть. Переговори виступають своєрідною індульгенцією, яка дозволяє заморозити ситуацію та залишити все як є.
"Заморозити" треба дві речі: тиск української влади на УПЦ МП із метою змінити канонічне підпорядкування та процес переходів парафій із УПЦ МП до ПЦУ. Ситуація з переходами особливо драматична. Структура УПЦ МП зазнає чималих втрат. Якщо нинішня динаміка переходів парафій із УПЦ МП до ПЦУ (а також із УПЦ МП до РПЦ -- на окупованих територіях) збережеться, дуже скоро один із основних аргументів на користь УПЦ МП -- "найчисленніша конфесія" -- стане неспроможним.
Тому можна очікувати, що однією з умов діалогу із Вселенським патріархом стане мораторій на переходи. Це, звичайно, простіше сказати, ніж зробити, тому що переходи ніяк не регулюються Вселенським патріархом. Зате вони часто залежать від позиції місцевої влади. А також від Держдепартаменту з етнополітики та свободи совісті, який, згідно з новим законом, даватиме експертні висновки з приводу афіліації релігійних організацій із РПЦ. В УПЦ МП можуть сподіватися на те, що заради діалогу Вселенський патріарх замовить за них слівце перед українською владою.
Отже, Вселенський патріарх може сприяти УПЦ МП у реалізації її головної мети в Україні — збереженні власної структури, що у свою чергу забезпечить існування двох православних церков, які конкурують і протистоять одна одній. Якщо вдасться заручитися підтримкою Константинопольського патріархату, УПЦ МП зможе досить ефективно відмежуватися від Москви (принаймні на період активних військових дій) і при цьому знову заявити про свою "канонічність" у порівнянні з ПЦУ. Таким чином, УПЦ МП зможе закріпити свою позицію на українському релігійному полі.
Вселенський патріарх може на це піти, оскільки історія з українською церквою так і залишилася для нього незакритою: церковне розділення збереглося, і його культивують обидві сторони -- і УПЦ МП, і ПЦУ. Своєю чергою у світовому православ'ї патріарха Варфоломія критикують за те, що він своїм втручанням в українські справи не тільки не вирішив "найголовнішої проблеми" -- розколу українського православ'я, а й також не виконав політичної програми -- вивести українську церкву з-під впливу Московського патріархату. При цьому помісні православні церкви не поспішають допомагати ні Вселенському патріарху, ні українській церкві-сестрі. Вони зручно розсілися на трибунах і переважно тримають пальці паралельно землі, допоки не стане остаточно зрозуміло, хто з важковаговиків -- Московський чи Вселенський патріарх -- виграє битву.
Вирішити українське канонічне рівняння для патріарха Варфоломія -- справа честі та питання політичного впливу. І оскільки українська влада зацікавлена в його участі в церковній політиці, він у ній братиме участь. Навіть якщо він не зведе все до спільного знаменника -- єдиної української церкви, він може спробувати вирішити політичне завдання: "увести" з Московського патріархату його найбільш вагому та дорогоцінну частину -- УПЦ МП. Навіть якщо доведеться для цього створити в Україні структуру, паралельну його ж норовливому дітищу -- ПЦУ.
Паралельні структури володіють певними перевагами. Змагання за прихильників змушує церкви (в ідеалі) працювати більш наполегливо. Для влади стає складніше підкорити церкву своїм політичним інтересам. Така система є ефективною, як і будь-яка інша система стримувань і противаг.
В УПЦ МП звикли до того, що їхня головна місія -- зберігати розкол. Це те, до чого вони звикли, що вони вміють і що вони готові продавати на експорт. Єдине, у чому їх можна спробувати зрушити з місця, -- запропонувати їм нові ринки збуту для цього товару. У паралельних структурах в Україні можуть бути зацікавлені не тільки в Москві. У цьому можуть бути зацікавлені й на Фанарі, і навіть у Києві.
Однак неясність політичних перспектив робить цю схему ризикованою. Наша церковна боротьба -- окремий випадок загальної боротьби проти імперського та радянського, що зжирає нас зсередини та зовні. Головною метою імперських і радянських структур упродовж усіх років незалежності було зберегтися. За будь-яку ціну, у будь-якій формі, під будь-яким приводом. Вони зберігалися, як могли, -- у системі освіти, державного управління, культурі та під церковними куполами, зрозуміло, теж. Коли закінчаться активні бойові дії та, можливо, зв'язки з Москвою вже не виглядатимуть такими токсичними, "структура, яку зберегли" під крилом Вселенського патріарха, матиме шанс повернутися у своє звичне московське стійло.
